і смакує. Я тебе сімдесєть років не проминув ані одного дня, я все чекав ясного сонца і воно велике та ласкаве вісушувало мене, а тебе, росо, забирало до неба, шоби вечером зливати, як умліває вся травинка. Ти, Боже, поливаєш всю землю росою, так як ми росадник. Ех, ти, божа водице, ти давала дужість і здоровлє пшеницам та житам, але і я був від тебе дужий та різкий. Баную дуже, шо ти мене не будеш заросювати, як ти, світе сонце, родишси.
|
|
Глянув на свою білу хату.
— О, я з тебе, мій палацу, тихонько дуже віходжу, аби не будити купи внуків. Вони так файно сплє, порозкидаютси, шо гріх рипнути дверима; їх сон світий, бо їх Бог взєв на свої коліна, на колінах божих вони ростут. А стара зараз за мнов встає, накриває діти і ходит тихо, як кітка, та лагодит їм сніданок. Мій ласкавий Боже, чим я годен відплатити Твою ласку? Ти мене своїм сонцем, дощем і бурею тримав у силі довгі роки, аби мої діти і їх діти жили і росли!
— Але внуки инші, як давно були, в них книжки, в них співанки инші. А дурна стара радуєси ними та будує Україну; здуріла стара від внуків. Видурюют від неї гроші на театр та на книжки та тєгают стару коробку по читальнях, а вона вертає з ними додому та радуєси, як дівка. „Мой, старий, каже, але аби ти видів, який козак наш Тома, у сивій кучмі, у синих гачах, а люди
