Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/340

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

плещут єму в долоні, а він так говорит як у книжці, а сорочка горит на нім. Ей, якби ти си хоть раз подивив на них!“ „Я, кажу, старий, шоби си дивити на таке і не винен тому, шо ти з своїми внуками наново дівочиш. Але ти мені скажи, відки ти гроші маєш на кучми та на сине сукно, та на вогневі сорочки, бо ти така сліпа, як кертица, ти їм не вішила, відколи ти здуріла з тою Україною, то мені в мошенці все гроші хибуют.“

— Але внуки не п'ют, не гуляют і до коршми не йдут, а гудут, як бджола: Україна, Україна. Малий Кирило підходит мене, як дитину: „Діду, діду, я прочитаю таке файне“.

— Та читає, та добре там написано, але я письма не знаю, а лиш через охоту малого сідаю з ним та потакую.

— Вони в мене чемні, най їх Бог благословит з їх надіями. Вони хотє нового, на то вони і молоді.

З цих дум вирвало його сонце, що зійшло, як золото, і стара, що кликала на сніданок.

— Ти вічне сонце, ти знов благословиш мене на сніданок. Та-м слабий; роса, твоя донька, не має вже на мені шо пити, самі кости. Але в мене внуків багато. Роса має кого обливати своїми перлами. А ти мамо наша, ясне сонечко, все благослови їх до сніданку.

Старий Лазар росяним листком обтер свої мокрі очі і пішов до хати між внуків.

 
— 328 —