Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/342

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

я, питала, розвідувала, аж чую, а він у криміналі в Коломиї.

Жінок щораз більше.

— А хоть би-м і замерзла, то їду до него, то в мене наймиліща дитина, може він голоден, може єго нендза їст, може за ґратами замерзає. Старий кричит, на кого решта дітий маютси лишити. А я кажу єму: „Як не хочеш завезти ід колії, то я, біг-ме, на колінах піду“. Вздрів, шо нема зо мнов шо робити, запрєг коні та й повіз. Сіла я в ту колію, пудит, гадаю, зараз буду його видіти…

Жінок уже зібралася велика громада, вже й чоловіки позаду з батогами поставали і поліцай вже підслухує.

— Та нім я найшла тот кримінал, заки я там си добила, то най вас Бог боронит. Але трафивси якийс добрий панок та й каже до мене: „Чо ти, жінко, під цим муром замерзаєш?“ А я плачу. Розповіла я єму, шо так і так, і він завів мене в середину до криміналу. Стєгнули з мене протокул, як я си називаю, як він си називає, відки…

Жандарм пробував розгонити, але з бабами то так легко не йде.

— Та-м виділа сина, відай ним так, від коли він, не тішиласи. „І не журітси, мамо“, і веселий він і каже: „Тут нас сидит таких багато, нічо нам не буде; як який рік-два дістану, то ми молоді, та й відсидимо“. Отак він мене розважує. Дивлюси на ті мури, на малі вікна з ґратами та й кажу єму: