„А де ж ти тут, сину, годен два роки вітримати?“ Отак я з ним мінуточку побула та й „гай, бабо, забирайся“. Але мині і це добре…
Тут уже зробилася баталія, жандармів щораз більше, жінки не хотять розходитися, крик. Якась карлівська жінка кричить:
— Ви хочете всі наші діти, шо в школах вчутси, зогноїти по криміналах, аби потім мужиків запрєчи в ярем.
— Ви наші діти порозгонили по всім світі, мій утік на Україну та й не знаю, ци жиє він, ци пропав.
— А мій гине дес у Чехах…
— А мій у німца, аби вам так легко конати, як мені оплакувати мою дитину.
Жандармів щораз більше, крик росте. Чоловіки вже пробують успокоювати жандармів, що це дурні баби, що вони не знають припісу…
— То най лиш ті дві жінці виступлять, ми з ними зробимо протокул, а ці решта най розходяться.
— Ех, ми знаємо ці протокули. Беріт нас усіх!
Чи там довго, чи коротко правдалися жінки з жандармами, але за яку годину рушив похід жінок під маґістрат, а по боках жандарми. Мороз скрипів і скреготів під ногами, а ззаду йшли чоловіки з батогами.
Та кожда з них у червоній платині. Де вони годні пізнати та й який дідько з тільки бабами годен собі дати раду?…