ШКІЛЬНИК
В громадській канцелярії купа неспокійних, крикливих жінок. Лише жандарм із карабіном сидить коло стола спокійно, і війт; на долівці за війтом у кутичку сидить дуже обдертий хлопчина й оглядає чорненькими очима публіку.
— І чого ви, жінки, хочете від цего бахура?
— Ми хочемо, аби єго приперли, бо через него ані нам, ані дітем нашим нема в цім селі житя…
Закричали, заломили руки.
— Та кажіт. Тофанко, таже ви бігали до шандаря…
— А вам ще багато вповідати траба за цего байстрюка? Він збирає малі хлопці по лугах та годує їх мухами та черваками. Писки їм напухают, спати через ті плачі не можна. Діти єму віносє, шо де в хаті подиблют. Він їст із циганами здохле мнєсо. Такого ще світ не видів. Відколи мама єго вмерла, то він здичів, ніхто єго не годує, ніхто не обначовує, ніхто не обпирає…
А хлопець з землі каже:
