Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/348

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— А піди-ко до єго тітки, тої там під лісом. Кажи, аби зараз прийшла суди до канцелярії.

— Но, та й шо ви будете з цим байстрюком робити? Та карайте єго, замикайте 'го, таже ми невільні діти з хати пустити.

— То карайте, я відержу. О, який зад збитий. Дивітси, таже тут всілякі буки поприсихали…

І хлопчина підняв сорочку і показував жінкам своє тіло.

— Дивіт, дивіт! Ні встиду, ні сорому… — загуділи жінки.

— Йде вже єго тітка…

В цей мент малий хлопчина заліз між ноги жандармові.

— Ой, пані шандарь! Ца тітка буде бити. Ца дуже б'є. Я все вижу в селі та й видів якос, шо до неї ходит тот Басок. То як я сказав, то вона бігла за мнов аж у сіножєта та таков ковнев в мене попудила, шо мнєсо вірвало. Ца би мене вбила. Бо жінки за ніц так си не гнівают, як за то, шо до них хтос ходит. Я за це доста бучя си набрав, а найгірше від свої тітки. Як від них украсти сорочку або солонину, то так не б'ют…

Усі жінки звернулися до тітки байстрючка, почали шептати між собою, підсміхатись.

— Пані шандарь! Я всьо знаю, де є в селі. Я знаю, де солонина стоїт; знаю, де карабіни закопані; знаю, де в жидів дзиґарок стоїт, бо мене ніхто до хати не приймає, то я мусю ходити та й дивитиси. Ви можете мене й підвісити. Та я видів,