му. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може де там серед поля вже домерзає. Було стару взєти. А нам же тепер чого траба? Най гроші йдут, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє та підемо просючи межи люди у то місто, шо Николаєва могила у нім буде.
Притулив лице до шибки та й сльози по вікні спливали.
— Ой, стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! То-то, небого, дес б'єш головов у стіни, тото до Бога ридаєш!
Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія підкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужикові причувся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він коні батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.
— Набезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрєтали разом з Николов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити. Най би над нами і пес не гавкнув на чужі стороні, але най би-х укупі були! Де ж він сам буде в чужі чужиници!
Колія бігла світами.
— А шкода, шо-с був уріс, як дуб. Бувало, шо озме в руки, та й горит му у тих руках. Було одну втєти ще малому…
Колія добігала до великого міста.
Виходив із людьми. На вулиці лишився сам. Мури, мури, а межи мурами дороги, а дорогами ти-
