ні. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.
— То ви лиш від цеї мови ніби дураєте, шо-сте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати… А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігалиси, то я вже не боюси, а хоть дзвоніт на ґвавт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніт всіма дорогами по груді та закопайте розтрєсені кісточки по нечистих місцах селом, то вже я лекшу муку буду мати, як тепер. Цес гріх я вже двигати не годна. Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь. Чи пече ца голова, як смола, в руки?
Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіки дзвін.
— А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, шо дес був довго на Україні. Ми єго відрубали з чоловіком та привезли в рантухах додому та спорєдили парубка, як паву, але язик негодни були заправити в рот. А мій дурний вхапив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривала-м лице єго братови червонов платинов, та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаєте, шо мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братних товаришів з тої войни, а потім тоті товариші прихо-
