дили до нас та гостилиси. То якіс такі люди, шо револьверами грают до данцу, шо в кожді кишени мают бомби, шо якіс блискучі ножі ховают помежи ребра, таких ніхто не видів. Кажут, шо нагнали нас з нашої землі, шо будем міститиси на смерть, а житє наше фурєти будем ворогови під ноги, як вушиву сорочку на войні… Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Та й підпалили з моїм чоловіком. Та панови нічо, а половина села розсипаласи на сажу.
Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марія здоймила з сволока жовту свічку і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук і вона ожила.
— Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумлінє моє! Це Бог добре вчинив, шо сумлінє не говорит голосно. Най си сховают товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумлінє заговорит, то такі слова палючі в кожді жилці, шо ті слова скалу розсиплют на дрібен порох. Найстрашніще то слово від сумліня. Я тих слів ніколи не знала, ніколи-м не чула. Відки вони си в мині взєли, це лиш Бог міг пустити своїми руками в мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово то проклін, який задушит всьо, шо на земли жиє.
— Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберут мій маєток і мого чоловіка. Я їм
