У КОРЧМІ
Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці.
— Ого, вже най того вола шлях трафит, шо го корова б'є! — казав Іван. — Якби ні жінка мізинним палцем кинула, та й би-х капурец зробив, на винне яблуко би-х розпосочив! Мой, таже це покаяніє на увес світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня! Але я би її борзо спамнєтав, так би-х спамнєтав, шо би не памнєтала, куда ходит. Віострив би-м сокиру на точилі, та й би-х руки по лікті обрубав. Лиш раз, два, та й руки гара́вус!
Сказав оце Іван, та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетіти. Подав голову взад, очі вп'ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже. Проць помахував головою та й нічого си́рота не сказав, бо що мав казати, коли все правда.
— Мой, ти паршєку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, брє, горівки. Я платю, а ти давай, бо мій кременал, а твоя
