смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги… — казав Проць та й бив кулаком у стіл.
Жид сміявся, наливаючи горілку. Ґазди стали пити. Нахилювалися до себе і відхилювалися, якби дві галузці, що ними легенький вітер колише.
— Та гадаєш — казав Іван, — шо би-х чикав на шандарів, аби ні брали? Лиш би-х руки обрубав, та й сардак на себе та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, шо ні жінка била, а я руки обтєв. Може би-м яку днину посидів, а може би-х і годину не пацив…
По цім слові пили горілку. Так гірко пили, як кров, кров свою — так кривилися.
— Процю, брате, — видиш, п'ємо горілку, ти мене чєстуєш, але п'ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п'ємо. Жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протєгає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б'є та духу наслухає, а ти ґаздов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав та в ступу би-х запрєгав та каньчук дротєний з клинка би-х до неї стєгав!
Іван виймив гроші і хотів собі заплатити горілку, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.
— Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якис казав, як мама рідна, на добре радиш. Не тичь мині гроший, але пий.
Та й знов пили.
