— Або говори з нев по-добру́! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: Мой, жінко, де ти мині прицєгала? Ци на смітю, ци в церькові? Ци рабін нас вінчєв, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столец та й сокиру, та й мемо рахуватиси… Так ти єї заповідай, та може напудиш…
— Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, шо би ката не збояласи. Я чєсом хочу єї дати огрозу, але вона, шо має під руками, та як ні впоре! Аби єї дохторі так по смерти пороли! „Ти марнотрате — каже — ти шо видиш, та до коршми тєгнеш, та ще мене хочь збиткувати?!“ Але кажу ти, шо я такий від неї битий, такий парений, шо прийде ми си від хати йти. Але кажу, може єї Бог руки без мене усушит, може я допросю си цего у Бога…
— Чикай на Бога, чикай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду.
Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю корчму.
— А суда-ж, арендарю! Мой, жиде, ти — вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мині, ци є такий паруґраф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то дес там воно повинно найтиси. Як цісарь такий паруґраф написав, най я знаю. Бо як цісарь
