— Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчит.
— Тікай із землі, біжи д'бабі на піч!
До хати увійшов Василь із школярем.
— А в вас, мамо, на печи Різдво. Вінчую вас щестєм, здоров'єм, аби-сте ще прожили межи нами — віншував син мамі та й цілував в руку.
— Ой, синку, мині Різдво не в голові! Я, дитинко, всі дни оплакую, і свєто, і будень — казала баба та й сльози в очах показалися.
— А я прийшов письмо від Федора прочитати, бо вчера на пошті прийшло. Семенів, аді, прочитає.
— Та шо приписує, дужий він, ци слабує?
Василь витягнув лист із череса, подав школяреві, а цей взяв читати.
— „Коханий мій брате Василю і ви, мамо!
Клонєюси до вас на Різдво і вінчую вас на ці свєта. Заколідував би-м вам колєдку з кременалу, але боюси, шо вітер мою колєду у лісі стратит та й під ваші вікна не привіє.“
Стара мама обсипалася слізми, а Василь мовчав.
„Тут арештанти як заколідуют, то аж сирий мур розсипаєси, аж ржа із ґратів опадає. Як поведут голосом, то аж дозорці наслухают. А така колєда в неволи сумна та страшна! А собі то я вночи гет чисто нагадав за колєду. Як ще я хлопцем ходив колідувати, як ви, мамо, мене у тата здоволєли, аби пустили у коліду, а потім, як ми парубками
