вже ходили із скрипков колідувати. Бувало станемо, як ліс під вікном. Колідуємо, а скрипка плаче межи нами, як дитина. Ми ще дуще, а скрипка рівно плаче і ніколи ми її не могли переколідувати. Аді, отепер чую, як та скрипка плакала, таки гезди плаче…“
— Ой, сину, сину, то-то-с діти осиротив — шептала баба.
„Але годинами, мамо, та так мині у цих мурах страшно, шо не годен я сам на лужку лежєти та й іду до другого, бо би-х умер. Як собі нагадаю за Настю, шо вона через мене пішла в землю та й мині діти нанівец осиротила, та й кров живцем із серца капає. А крізь ґрати видко звізди. А я на них див'юси, як вони, котре білші, та менші за собов провадє. І почєтую собі на велику, шо це Настя, а на малі, шо це Марійка зараз за нев, а це Іванко, а це Василько…“
— Ой, синку, не бери ти собі такий великий туск до голови — крикнула баба, як би оце Федір говорив до неї, а не писав.
„Та й все ми си привижує похорон Настин. Йдете ви, ідут діти за деревищем, ідут люде. А хоругвами вітер носит та й питає: А чоловік цеї жінки де подівси? А подерта хорогва єму все каже: В Станіславі, в кременалі!“
— Ой, замурували ті, сину, у неволи — так зітхала баба.
„Я гадав, аби неправду корчувати, а то вони мене з корінєм вірвали, жінку вбили та й діти ли-
