причепитси, не мої! Ото побожна!? Мой, та ти написаласи у якес архиримске браство та гадаєш, шо-с вже свєта? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синими рєдами… Зійшлиси ґаздині у браство! Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка — самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, шо ви за чилідинка, та вони би вас буком з церькови. Аді, які мині побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читают, образи купуют, таки живі до раю!
Семениха аж заплакала, аж затремтіла.
— То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси Богу, шо-м собі світ з тобов зав'єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.
— Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!
— Ой, не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але не біси, мене не доїш і не діб'єш. Я таки буду жити, таки мусиш на ні дивитиси та й решта!
— Та жий, поки світа та сонца…
— Та й до браства буду ходити, та й шо ми зробиш!
— О, вже ти в тім брастві не будеш, хиба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе при-
