— По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках сиділа на приспі та грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала: „Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби-с не сумував. Та, як умирала, то все за тебе допитувала. Ми її дурили, шо ти над'їдеш. А таки того дня, шо вмерла, то казала, шо коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Та й умерла.“ Отак рвалася та нитка…
Несвідомо говорив мамину співанку: Ой, не коси, бузьку, сіна…
— Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися. „Аді, синку, оце Маріїн гріб. Я вже насадила рути і барвінку і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посажу.“ Сіли ми коло гробу і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли…
Гарячі сльози впали на стіл.
А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз. Сидів межи тими гробами і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов із могили. Лиш вишневий цвіт
