— А ви певне стояли та потакували? — питав молодий радний Петро Антонів.
— Ні, брав-єм си з ним за-барки за якогос там латюгу, шо туманит людий! Добре ксьондз із Грушевої казав, шо нарід даєси на підмову всяким криміналникам, а потім, каже, прийде шо до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидит по арештах. А то ж мало попосочили та покалічили?! Я лиш не люблю, як мині хто під ніс підкидає. Ніби я громаду продав або зрадив? Ніби пхаюси у вібір? Вібираєте, кого хочете, а я стою на боці.
— Ви би си пхали, але ми кричимо: ацю! Ви би ще й дітем ковбаси принесли додому, — говорив Петро Антонів.
— Мовч, — закричав війт, — мовч, бо ті скажу закувати, ти шмаркачу! Та дивітси, ґазди, ци я з ним свині пас?
— Ви мині носа не обтерали, а на мою бесіду можете так потакувати, як секретареви.
Сварка починала вже ставати бійкою і старий Іван вмішався в діло.
— Ти, небоже Петре, не будь угурний, таже знаєш, шо молодий мусит старшому змовчєти. Один чоловік такий, шо не боїтси нічо, а другий та й боїтси. Я сам, ґазди, все за громадов стояв-єм і стою, але, біг-ме, на ваш збір не пішов би-х. Якос я зосени був у місті. Надибає мене злісний та й каже: „Ходіт на збір та хоть на старість подивитеси, як мужики докупи єднаютси“. Кажу я єму: „Біг-ме, би-х не пішов! Воно добре, шо
