єднаютси, бо, як то приповідають, шо громада — великий чоловік, але я не піду. Я, кажу, зріс і посивів, а ще в криминалі години не сидів. А тепер траба мині на старість не́чести? Таже, здаєси ми, шо би кожда маленька дитина в селі показувала: аді, вуйко Іван та в арешті сиділи! Не піду, та й не піду! Мій Никола ходит, але я не піду.“
Якось старий Іван цим та не тим та й улагодив сварку. Лиш гнів лишився однако.
— Але ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас поскликали? — питався Іван, аби сварка не обернулася.
— Вже я вас не буду скликати, коби-м добув своє та й плюю на урєд та най вам шмаркачі вітуют.
— Але, але, ви гадаєте, шо віта не найдемо, ми би з села на цілу околицу вітів настарчили, — не дарував Петро.
— Та шос старший брат має на раді казати — говорив війт.
Старший брат церковний, Василь, почав говорити.
— От не знаю, ци то в четвер, ци в п'єтницу та прибіг до мене писарчин парубок. „Ой, каже, вуйку, я видів, як стара Романиха з-під церькови дошку несла“. Пішов я на другий день під церькову та й якурат нема одної дошки. То ще з тих, шо від дзвінниці лишилиси. Воно правда, шо то вже здрихлавіли ті дошки, але як то з-під церькови рунтати? Та й, видите, така стара жінка та й ки-
