ває тото, шо не до неї. Пішов я до ксьондза та й уповідаю, а ксьондз кажут, шо маєси на раду дати знати, бо, кажут, як то церькову обкрадати! Я би, до пса, вже нічо не казав, якби воно моє, але церьковне, та траба єго боронити — оскаржував Василь.
Всі радні мовчали, бо хто то надіяв би ся, що стара Романиха та злодійка. Ніколи по селі не було за неї чутки, аби вона крала.
За хвилю увійшла Романиха. Стара, обдерта, з синім лицем. Станула коло дверей та й почала борзо крізь плач говорити:
— Я, ґаздики, вкрала ту дошку, таки-м украла, аби-сте знали, як мене мій син на старість обсербує! Та я в хаті не маю віхтика солімки, аби хоть покурити. Я сижу на печи та й замерзаю. Цілому селови шию та прєду та й пальці ми деревіют. Очи ми вже скаправіли. Та ще кілько я зашию, аби душу погодувати — нема ґрейціря на топливце. Та я свому синови всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місіць не подивитси. Аби увійшов та: „Бісе ци чорте, шо ти дієш!?“ Ні та й ні!
— Але з-під церькови красти? Таже ваші гони, жінко, вже не довгі, та пам'єтайте і на тот бік, аби-сте шо принесли. Ви — стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати, ані бити, лишень дасте лева на церькову та й йдіт собі з Богом, а білше аби я не чув за ніяку крадіжку, — судив війт.
Романиха кинулася, як опарена.
