І мама всміхнулася і шила далі.
— Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й гет оченашу береси. Такий староґрецкий, а такий пустєк, шо хату догори ногами здоймає. Так нераз допече, шо мус бити. Якби не бив, та й нічо би з него не було.
Підняла голову, глянула у вікно.
— Це вже вполудне, а Міхайло ще не входит полуднувати. А бахура нема. Дес певне чипит на снігу та й ме кашлати…
|
|
Вечером сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед піччю та й варила вечерю.
— Ти зійшов, стариґане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
— Коли я не хочу.
— А ти чій, дєдів, чи мамин? — питав Михайло.
— Дєдів…
— А кого меш бити?
— Маму.
— А, ти підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!
— Дєдя тобі купит багато яблук, бо ти дєдів.
— Ой, ци не цес дєдя тобі купит? Ти би ніколи не видів нічо.
— Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на кони?
