Дмитриха сиділа на припічку і латала дранки.
— Порозпадалиси на січку. Колопеньок не посієш, бо траба їсти, полотенца не купиш, бо ґрейціря нема — прийде до такого, шо мемо голі ходити. Залатай в однім місци, то просічеси в другім. Якби ще не прав, то може би не так дерлиси. Вже я їх і не перу, як варт, але павутина все павутинов! Бог знає, як їх латати, з котрого боку братиси до них?
З отакими гадками сиділа Дмитриха над купою дрантя. Мізерне її лице пильно вдивлювалося в подерті сорочки і було безрадне. Грубе, пороздиране полотно із затертими червоними вишивками подоба́ло на одіж жовнярів із війни. А вона, як бідна милосерна сестра, з сумом і резиґнацією хоч чим-тим хотіла помогти нещасливим раненим.
— Та ще зиму якос переходимо, але літо, то вже Бог знає.
І водила сивою ниткою довкола латок і думала над сірим життям своїм.
На печі лежала Дмитрова мама. Дрібка жінки — завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.
— Божечку, Божечку, найди мині смерти, най я так гіренько не валєюси! Вже-м відай спокутувала усі гріхи, шо-м нагрішила… Дес умирают такі, шо лиш би їм бути, покидают добро і маєтки, а я як отот твердий камінь, шо го ніхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за шо ні так тєжко караєш?