всі ви перетворилися з невидимого пару знову в краплинки. А потім росою впали на килим трави та квіток. Переночували ви тут, спочиваєте, поки пригріє сонечко, а там знову воно розігріє вас і знову легкою парою ви підійметесь і в доріженьку далекую полинете…
Розказує мені се квіточка, а сонце все вище та вище підбивається. Його проміння все більш та більш теплить мене. І почула я, що знову піднімаюся в повітря легкою невидимкою, а разом зі мною і всі мої подруженьки.
Високо-високо піднялися ми, а вітер тільки того її ждав, підхопив нас і поніс на своїх грудях. Летимо ми — радіємо, новими краєвидами втішаємось. А назустріч нам щось величне висовується білою стіною — перепоною становиться.
Ще не встигли ми гаразд наблизитись, а вже відчули, що холодом звідтіль дише, а наблизились, аж жахнулися: біла мертва скатертина під нами розіслалася.
— Ой, холодно, сестрички! Збірайтеся всі до купи, прискоримо свій льот, щоб хутчій поминути сю білу скатертину.
Поспішали ми, губили свої частини, нашвидку в маленькі краплиночки зібралися, одна до другої притиснулись і важким туманом по-над сніговими горами розіслалися. Не летимо вже, а котимось, бо важкими всі зробилися. А з снігових гір до нас глухі голоси линуть, у гості до себе кличуть.
— Прийдіть до нас, голубоньки, перетворіться в білі пухкі краплиночки, й будем тут жити, з вітрами гратися, гуляти між горами. Ми білі та вродливі, такими й ви станете.
— Хто се до нас так говорить? — спитала я. Признатись, у мене була велика охота зробитись пухкою білою краплинкою, та мене застерігла одна подруга.
— Лети, — каже, — звідціль як найшвидче, не сідай тут на одпочинок, а то як сядеш, то навіки тут мертвою зостанешся. Оте біле покривало, що закутує гори високі, складається з краплинок. Вони колись були такими вільними, як і ми. Літали в повітрі. Перелітаючи через гори, вони сіли одпочити, перетворилися в сніг і тут навіки мертвими лишилися.
