— А гарного дощу з моря нагнало нам.
— Як то з моря? — запитали ми, — адже дощ пада з неба краплинами?
— Е, дітоньки, багато краплина поподорожує, поки дощем впаде з неба.
— А ви ж, дідусю, звідкіль се знаєте? — зацікавились ми.
— Оповідання про сю подорож я підслухав від одної краплини води…
— І завсігди ви щось таке вигадаєте. Хіба-ж краплина може про себе говорити?
Дідусь усміхнувся.
— А от послухайте, то й побачите.
— Було се давно. Ще був я хлопчиком невеличким. Любив я дуже квітки усякі і викохував їх не тільки в садку, а і в себе в хаті на вікні. Поливав я ті квітки часто, а вода все кудись щезала і земля сохла кругом їх. Иноді зверху побризкаю свої квітоньки, як намистом вберуться краплями листочки, сяють та виблискують проти сонця. Радий та щасливий, гадаєш, що так завжди будуть ті краплини лежати, а пройде година, друга — всі кудись позникають. Дивувало се мене дуже. Не міг ніяк дізнатись, куди вони діваються. Дивлюсь, чи не позакочувалися на вікні куди-небудь в куточок — нема; скрізь сухо. І от почав я стежити сам та розпитувати у тих краплинок. Довго не міг, зрозуміти нічого. Иноді аж сум брав. Питав часом у одноліток хлопців. Та вони того теж не знали.
Ще пильніше стежив я за тими краплинами і потроху почав розуміти їх життя і навчився своїм розумом відчувати їх розмови. А вони між собою часто розмовляли, як в доріженьку збірались, та одна з одною прощалися.
— Не йдіть, краплиночки, з моїх квіток, — бувало кажу їм — погостюйте на листочках, та розкажіть мені про своє життя.
Не слухають, знімаються і в далеку доріженьку поспішають,
— Не можемо тут залишатися, бо сонечко не велить, — кажуть.
— Хіба то володарь ваш? — питаю їх.
— Не скажемо, — всміхаються, — не скажемо, бо ніколи.
