Перейти до вмісту

Сторінка:Томашівський С. Маруся Богуславка в українській літературі (1901).pdf/76

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Видїлу, при чім була оцїнена, як удатна. Вдатність сю одначе належить обмежити до границь мірности, і то з кождого погляду. Анї основна думка, анї характери, анї будова й переведення, анї теж форма не дають „Ясним зорям“ права на більше значіннє в українській драматичній лїтературі. Рівночасно одначе всї ті сторони сеї драми дають їй дуже значну перевагу над вище обговореною драмою д. Старицького. В „Ясних зорях“ подибуємо дуже маленько драматичного елєменту, він властиво виступає аж у пятій дїї. До того все обертаєть ся коло стереотипового кохання. Герої говорять про любов аж до несмачности. Аміна приміром без перестанку говорить про неї, і то таким способом, що сьвідчить проти чистоти любовних почувань, а рівночасно вона проголошує тиради на тему, mutatis mutandis, еманципациї жінок, що ось то вони не повинні бути забавкою для мужа. Сама-ж вона більш нїчого й не хоче. Коханець її Дмитро говорить про Рим і Грецию, естетику та любов, про останню мало що инакше від Аміни. Його осьвіченість, звісно, — історичний анахронїзм. Він радше виходить пустомовним Дон Жуаном, анїж ідейним чоловіком, за якого хотів мати його автор. Ним неначе перекидають ся жінки, немов у нього нема своєї власної волі. Психольоґічна переміна Аміни в пятій дїї дуже слабо мотивована, для її дїла цїлком недостаточна. Психольоґічну невірність добачаємо теж у проповідуванню Олени в темницї. Поминувши незвичайні й невідповідні до того обставини, годї собі уявити таку жінку, що ледви встигши відбити чоловіка з рук супірницї, зараз так ось без причини стараєть ся взяти її з собою. Про ньших людей у драмі нема що говорити: Алї-баша нїколи не має часу, тож і на сценї мало показуєть ся; Фатима — стереотипова повірниця; Халїль — староманерний чорний дух та інтриґант, що підслухує та приводить до катастрофи і т. ин.

У драматичній технїцї не вміє автор увільнитись від старої манери і школи. Припадковість кермує драмою від початку до кінця: нїхто там не чинить із власного переконання, на основі власної думки, над усїм панує неначе фатуи, що велить говорити, любити, сваритись та вмирати. Монольоґи та підслухування не належать цїлком до прикрас драми. Акция, що правда, йде доволї живо, хоч нас не приковує до себе; думка взагалї підчас читання чи слухання сеї драми зовсїм спочиває.

Форма драми віршована і доволї легка, одначе ритми штучно будовані (надмір заіменників і сполучників). Поезию перемагає