ню дошку з розбитого човна п. Л-ого, на якій його чура держався, себто автономічну дошку, та „Діло“ знов промовчало се.
Так виглядає „дуже висока мораль“ певної частини української преси, яка про чеську польську пресу говорить достоту так само як той Фарисей про Митаря; така її добросовісністъ й обєктивність; так вона виховує громадянство до національного fair play.
Все те, очевидно, в культурнім світі не має назви „дуже високої моралі і досить високого інтелєкту“; правдива назва йому — moral insanity and barbary.
Для характеристики сеї психічної хороби наведу ще: а) два чи три дни перед першим нападом на мене „Н. Ч.“ проливав гіркі сльози над розпаношеним у нас бандитським поневірянням чужої чести; б) в тім самім числі тогож орґану, де знайшла собі місце остання з ряду напасть на мене (рекляма Залозеччини), у передовій статті знов той самий крокодиль плаче над тим громадянським раком і говорить про потребу створення окремого „Народного Трибуналу“ для боротьби з ним. Хиба доволі!
І ся „моральна й інтеліґентна“ преса має ще при всім тім чоло гніватися на мене, що я, не дочекавшися від неї найелєментарниного обовязку приличности, переміг свою відразу й попросив їх перед чужий нам суд, щоб були ласкаві хоч там доказати свої клевети або взяти їх назад. Звернувся я до суду ще тогді, коли не був певний, чи й коли зможу вияснити громадянству моє становище (як відомо, термін для судової скарги обмежений); я хотів на всякий випадок зберегти сю можливість вияснення; присім був я готовий кождої хвилини, як тілько ся „дуже високо моральна“ преса дала-б хоч найменший доказ своєї доброї волі супроти мене, зректися всякої скарги. Такого
