хочби й мінімального доказу я, на-жаль, не дочекався і певно не дочекаюся, натомість мав і маю безліч доказів очевидної злої волі.
Моя боротьба велася в дуже трудних умовах. До нападу на когось, коли мається в руках таку пресу, не треба богато ні часу, ні місця, ні зусилля: в одному реченню можна висловити десять брехонь і наклепів. Не то в обороні: тут кождий закид мусить бути основно розібраний і методично відпертий, инакше противник зараз-же тріумфує: мовляв, ось такий важний закид поминений, значить — стійний! Мотивована оборона мусить бути значно довша від голословних або перфідних атаків, а тим самим трудніша і коштовніша. Бо зброя моїх противників не була добра і не така сама як моя: я всюди старався бути річевим, цитував скропулятно, аналізував і переконував противника, натомість вони затроїли свою зброю особистою ненавистю; я боровся виключно літературною шпадою, а вони чим попало — кинджалом, дручком, камінюкою, а найрадше — грязюкою…
В таких обставинах, я складаю зброю, признаю себе побитим і відходжу без жалю. Одначе сей вислід не приносить чести моїм противникам. Пригадуються мені в сій хвилині слова одного німецького орґану з нагоди смерти цитованого мною Штреземана. „Метода сплюгавлювання політичного противника особистими атаками, наклепами і лайкою має ту добре обдуману ціль, щоб його усунути з дороги: щоб він або сам збридив собі все і покинув своє становище, або щоб розбитий фізично і психічно став нездібний виконувати його завдання; та чи ся метода хоч на волосок красша від тої, що послугується підступною револьверовою кулею?“
