ною саме в їх історичних ролях, як виховниць народів, та, кермуючися якраз національними мотивами, не могла не відчувати в сій або тій формі досади ізза відчуження східної Европи від католицького світа. Отся свідомість доводила сильніші характери до явної симпатії з католицтвом, инші до дивного психічного роздвоєння. Прикладом сього останнього був і визначний історик руської Церкви, завзято-православний Голубинський, що з одного боку присвятив один розділ свойого капітального твору обороні Володимира В. від закидів земляків за його вибір византійськото жерела христіянства, та з другого — на кождім кроці зїдливо, майже ненависно, висловлюється про византійство і його впливи на Русь.
В таких обставинах, церковна унія, як натуральна синтеза двох історичних форм і культурних течій, повинна-б бути тим щасливим компромісом, що при подібних ідейних суперечностях сам живлово накидається, і повинна-б тішитися прихильностю обох обозів, західного і східного, й мати успіхи. Одначе, як у горі зазначено, сподіватися такого становища — значило-б вірити у раціональність і льоґічність людської думки. Отже, з одного боку російський уряд і його Церква з усею чемністю і толєран-
