ко-володимирська Русь, старалася вона, щоб до унії не дійшло. Польща і її духовенство вже тогді інстинктовно, відчували вої ті користи, які їм дає становище аванґарди католицького світа на Сході; вкорінення унії на Руси було-б, очевидно, перенесло ті користи на сю країну. Також не Польща була матірю фльорентійської унії; ініціятива вийшла від руського митрополита в Москві, великого Ісидора, родом Гречина. Так само не Польща давала привід до всіх пізніших заходів коло відновлення тої унії в XV в. Від хвилі переміни руської (київської) митрополії в національну московську (1458 і 1589) й одночасного переходу Царгороду під Турків (1453) й остаточного омертвіння, византійської Церкви, справа усамостійнення білорусько-української провінції стала політичною, національною й культурною необхідністю для неї самої.
Теоретично беручи, се усамостійнення могло бути осягнене двояким шляхом: або переміною в окремий праславний патріярхат у Києві, або злукою з Римом. До першого ніколи не дійшло, навіть поважно не думано про нього. Могилянська реформа білорусько-української Церкви (по католицьким зразкам!) не перетревала довше як половивину століття, після чого вона без про-
