ництва і своєї національної ролі. Католицька партія, яка зараз розколола-б само духовенство на „клєрикалів“ і „лібералів“, помножила-б у даних обставинах розбиття громадянства і зашкодила-б самій католицькій ідеї, додаючи до всіх традиційних і в засліпленню уроджених упереджень до Заходу ще вигідний арґумент: не з католицтвом, мовляв, боремося, а з політично-партійним противником… Як сказано, ми ще не можемо позволити собі на все те, що мають дозрілі нації. Щоб бути в їх сімї, не як етноґрафічний профатин, а як рівнорядний член її, нашому громадянству треба ще богато католицького духового корму в не-політичній і не-партійній формі, а в загально-людській, реліґійній, культурній, фільософічній, етичній, обичаєвій, літературній, науковій — взагалі на всіх полях і у всіх формах.
Сеї доповняючої школи потрібують — се здається тілько парадоксом, одначе є істиною — всі, не лише реліґійні душі, а всі Українці без виїмку: католики і православні (Петро Могила!), клєрикали і радикали, консерватисти і ліберали, монархісти і республиканці, „буржуї“ і соціялісти — взагалі все українське громадянство без огляду на політичні, соціяльні і віроісповідні
