жави та піддержувала звязь з Царгородом; і 2) самостійна московська державна церква. Таким робом і тепер полїтичні обставини рішали про церковні відносини. Сей подїл у східно-европейськім церковнім життю вдержав ся аж до другої половини XVII столїття. Коли протягом сього часу поодинокі граничні области зміняли свою державну приналежність, мусїла відповідно до того пересувати ся також границя обидвох церковних провінцій.
Одначе ріжниця між обома митрополїями відповідала не самому тільки полїтичному укладови східної Европи. Дух обох церков був наскрізь ріжнородний. Коли московська церква була зовсїм залежна від держави, вспіла українська церква досягнути й удержати в чужій — католицькій — державі Литви й Польщі значний ступінь зверхньої та внутрішньої волї. Всупереч духови північної суперницї була українська православна церква завжди доступна впливам західно-европейської культури[1] й тому Москва глядїла на неї як на неправовірну.
Отсе супірництво обох церков довело також до того, що московський митрополит почав називати себе патріархом (1585—91); сим то хотїла московська церква здобути раз на все перевагу над Київом.
У 1654 р. захитав ся в своїх основах полїтичний уклад східної Европи; більша частина України відорвала ся від Польщі та звязала ся з Московщиною (Переяславська умова). В звязку з сею подїєю наступив також зворот у церковних відносинах.
Київський митрополит разом з усїм українським духовенством був остаточно приневолений занехати свою опо-
- ↑ Не видержує критики думка, що українську церкву (і як цїлий нарід) оживила західна культура щойно через полїтичне прилученнє до Польщі. Українська культура загалом і церковна зокрема стояли за часів галицько-володимирської держави в далеко близшім спорідненню з католицьким Заходом, нїж у часї двох дальших столїть. Історія української лїтератури та штуки дає на се гарні докази (напр. церковні будівлї в Галичі й Холмі).
