шини та на свідомости власної переваги, жевріє все ще в релїґійно-церковнім життю Українцїв і все готовий, коли на се позволять полїтичні обставини, піднести прапор самостійности.[1]
В українських землях поза границями Росії проявила ся реакція проти названого угнїту української православної церкви — відірваннєм від київської митрополії та прилученнєм до церковної унїї з Римом так, що їдея унїї могла зазначити ся в останнїм десятилїттю XVII віку більшими успіхами нїж давнїйше протягом одного столїття. А втім унїя не творила нїякої новости в українськім церковнім життю. Історія української церкви відріжняєть ся тим від инших грецьких церков, що вона все була найблизшою до Риму. Правда, на короткий час зближали ся й инші споріднені церкви, з виїмкою московської, але в нїодної не дїяло ся се так часто та з такими глибокими й далеко-сягаючими наслїдками, як се було на Українї, не зважаючи на те, що сьогоднї тільки яких шість мілїонів Українцїв належать до католицької церкви в обох обрядах. І сей вислїд спричинили особливі полїтичні обставини. Короткий огляд розвитку ідеї церковної унії в українських землях пояснить сей факт близше.
Уже вище згадано, що українська церква, коли вона була ще одинокою й самовладною в східній Европі, не брала участи у відомім остаточнім розриві між римською і грецькою церквою коло половини XI столїття, але щойно півстолїття пізнїйше пішла за прикладом Византії. Наслїдком пересунення полїтичного центра з Київа до Галича й Володимира (Волинського) підлягла українська церква впливам
- ↑ * Що російська державна церква не тїшить ся також у простого народу на Україні нїякою привязанністю, найкраще доказує се незвичайне поширеннє протестантської „штунди“, прихильники якої лїчать ся на мілїони.
