західного католицизму. З державного становища сприяли йому галицько-володимирські князї (напр. основник злученої галицько-володимирської держави, Роман Великий) і позволили латинським конґреґаціям на вільний вступ і вільну дїяльність у своїх краях. Коли на порозї XIII в. піднесено перший раз думку про загальну церковну унїю й ся думка довший час була змістом полїтики папського Престола, були дуже гарні вигляди, що українська церква приступить до злуки. Одначе передчасна смерть Романа й сороклїтнї внутрішнї боротьби за його спадок перешкодили сїй злуцї. Правда, коротке підчиненне галицько-володимирського князївства Угорщинї в XIII в. використав Рим на те, щоб за підмогою угорського короля Андрея II защіпити унїю, але вона не могла увінчати ся повним успіхом з причин, про котрі годї тут говорити; все-таки ідея унії мала багато прихильників, навіть між вищим духовенством (один український епископ з Галичини брав участь у лїонськім соборі 1245 р.). Щойно, коли Данило завів внутрішнїй лад у галицько-володимирській державі, можна було й церковну злуку оголосити загальною (1253). Розвіяли ся полїтичні надії, які привязувано до унії, а се, разом з полїтикою татарської держави, зверненою проти неї, спричинило по смерти Данила повільне ослабленнє узлів. Сю шкоду могло надолужити заснованнє окремої української митрополії в Галичі, що була незалежною від київського митрополита, котрий переніс ся до Московщини.
Протягом першої половини XIV столїття тряпляли ся ще декілька разів сприяючі моменти, коли можна було привернути наново церковну злуку, але загальний занепад католицької церкви в тих часах, а головно упадок української галицько-володимирської держави та подїл її поміж Польщу й Литву впливали під сим оглядом дуже некорисно.
Історичний фаталїзм хотів, що кожда держава, котра здобула власть над українськими землями по упадку їх державного життя, все ставила ся менше-більше неприхильно до ідеї церковної унії. Се відносить ся не тільки до східних
