сусїдів, але й до західних. Правда, дїяло ся се з ріжних причин і в ріжній формі; перші бачили в схизматицькім православю придатне знаряддє для своїх полїтичних цїлей, а в унії небезпечне явище сепаратистичних змагань опанованих українських земель; противно західні сусїди вперто держали ся думки, що в їх полїтичнім інтересї лежить запобігти полїтичному сепаратизмови тим способом, що замісць унії треба латинському обрядови допомогти запанувати в зайнятих землях. У Поляків відогравав також ролю національний мотив; вони зробили з латинського обряду знарядде національної асиміляції. Наслїдком того були вони прінціпіяльно неприхильні унїятській церкві, бо вона пособляла удержанню національної окремішности Українцїв; отже вони дивили ся раднїйшим оком, коли Українцї, наскільки вони зостали ся здалека від римо-католицизму, задержували своє давне православє замісць того, щоб приступити до унії. Сей погляд був міродатний для цїлої церковної полїтики в Польщі, а з декількома виїмками й ще нинї має повну силу.
Не зважаючи на трудности, з якими мусїла бороти ся унїя в границях польсько-литовської держави, знайшла її ідея пригожий ґрунт. Уже перші кроки відновленої з початком ХV столїття київської митрополії присвячено зближенню між римською та грецькою церквою (Її участь на соборах 1415, 1439). Загальні причини безуспішности змагань до унії в тих часах відомі. Упадок Царгороду й після того ворожа до унїї полїтика османської держави з одного боку, а мало відрадний розвиток римської церкви перед реформацією з другого — пояснюють достаточно, в звязку зі згаданими вище пануючими в Польщі полїтичними обставинами й тенденціями, некорисний вислїд. Дїйсний успіх могла зазначити наслїдком того тільки московська церква, котра від 1458 р. поводила ся яко правна наслїдниця грецького православя, що попало тепер у неволю, й котра уважала українську православну церкву, що лишила ся в дальшім союзі з Царгородом, за напів-єретичну, яку треба навернути.
