Відродженне католицької церкви в XVI віцї мусїло також видвигнути на денне світло питаннє привернення унїї в українських землях. Результатом була берестейська унїя 1596 р., саме в часї, коли московська церква через утворенне власного патріярхату значно збільшила своє значіннє на Сходї.
Берестейська унїя була дїлом українського духовенства та римського Престола, що мав тодї в єзуїтськім орденї знаменитих борцїв за ідею унїї. Члени згаданого ордену в польських і литовських провінціях були тодї по більшій части заграничного походження (головно Нїмцї) та щойно пізнїйше взяло в них верх упередженнє до унїї, з яким відносило ся до неї польське духовенство. Навіть тодїшнїй польський король з шведського дому, Жигмонт Ваза, одушевляв ся сею справою.
Як кожда новість у церковнім життю загалом, викликала, що правда, й берестейська унїя опозицію в населення. Мотиви, які тут дїлали, були дуже ріжнородні, почасти духового, почасти соціяльно-полїтичного характеру. Українська шляхта, вчасти також міщанство бачили в унїї, не без впливу протестантизму, зменшеннє деяких своїх користей, тим більше, що приступленнє до унїї не повело за собою сподїваної поправи положення церкви та її вірних. Наслїдком того прийшло в українській суспільности до розлому. Між католицтвом і православєм мусїла закипіти боротьба, вислїд якої в користь унїї був поза всяким сумнївом.
Треба зазначити, що православної опозиції одної частини української суспільности не можна виводити з прінціпіяльних симпатій до московської церкви та з якихось змагань злучити ся з нею. Крім деякої сили старинного передання та сумного досвіду зазначеної вище безкорисности зміни релїґії дїлало тут тільки переконаннє, мильність якого щойно пізнїйше пізнано близше, а саме, що церковна унїя се тільки винайдений Поляками спосіб перевести українське населеннє на латинство та слїдом за тим на польськість і здушити всякий український національно-полїтичний рух.
