Найкращий доказ того, що провідники опозиції не мали нїчого спільного з москвофільством, маємо в тім, що ся українська особистість, котра заподїяла найбільше шкоди унії, запорозький гетьман Петро Конашевич, був завзятим ворогом Московщини. Він використав критичний час польської республики 1620 р. й за успішну поміч, яку він дав проти Турків, був у силї привернути вимерлу вже православну єрархію й натхнути тим робом ще в передостаннїй момент українське православє оживляючим духом. Сумнївність його патріотичної заслуги, задля чого його високо виславляно, пізнали пізнїйше його наслїдники, на жаль у часї, коли зробленої помилки вже не можна було направити, бо велику часть Українцїв видано в 1654 р. впливам московської церкви.[1]
Відновлену Конашевичем православну церкву піддано основній реформі й саме зовсїм не в консервативнім, византійськім чи то московськім дусї, але в напрямі, обранім уже перед столїттями, щоб вона могла присвоїти собі всї засоби духової й культурної переваги католицької церкви (заснованнє православної академії в Київі на французький зразок з латинською викладовою мовою — митрополитом Петром Могилою). Заходи в сїм напрямі дали такі гарні овочі, що деякі чужинцї могли дивувати ся високому ступневи культури Українцїв у половинї ХVІІ столїття. Та цвітучий стан на жаль не тривав довго.
Прилученнє України до Московщини та її подїл, який затим наступив, були, як відомо, тяжким ударом для української православної церкви: її автономія щезла зовсїм у східних частинах країни. Та в західній Україні побідила ідея унії на цїлій лїнії, бо вже в часї прилучення України до Московщини прийшли до думки, що в сїм тяжкім поло-
- ↑ Хоч усе-таки в історії українських церков (як православної, так і греко-католицької) під польським пануваннєм не можна заперечити тут і там відокремленої москвофільської риси, треба шукати пояснення сього явища виключно в полїтичних обставинах українського народу, в тяжкій боротьбі з польськістю.
