З повищого представлення справи можна поробити отсї висновки:
1. Погляд про одноцїльність російської церкви не оправданий нї з історичного, нї з теперішнього становища; противно, названа церква се розмірно ново-утворений конґльомерат відмінних церковно-культурних одиниць.
2. Російська держава не держить ся віроісповідною спільністю її підданих, навпаки, ся буцїм-то неподїльна одноцїльність вже розложеного в своїй серединї та спорохнавілого релїґійно-церковного життя має свою підставу тільки в державній силї й удержуєть ся нею.
3. Ся держава злучила в собі крім греко-орієнтальних народностей також цїлий ряд римо-католицьких і магомеданських та привязала їх усїх до держави тими самими узлами, „непоборність“ яких так само сильна, як „непоборність“ російської військової сили.
4. Отже російська церква нероздїльно звязана з істнованнєм російської держави та не є в силї її пережити.
5. Зокрема вирваннє України з звязку російської державної церкви та заснованнє окремої української національної церкви, яка шукала-б знову злуки з заходом, не натрапило-б на більші перешкоди, нїж се було з так багато иншими східними церквами (румунською, болгарською, сербською і т. д.), а не то що з грецькою церквою, незалежною від царгородського патріярха. Такий перебіг справи є саме конечною передумовою для будучого розвитку й поширення католицизму на Сходї.
6. Тїсні взаємини, які істнують у Росії між державою і церквою, вимагають, аби в міру того, як відірветь ся від російської держави поодинокі области, не тільки пороблено звичайні міри щодо управи ними, але й розумно та свідомо цїли управильнено церковні відносини.
