Українське питаннє творить важну складову часть загального східно-европейського, коротко-російського питання. Останнє дуже важне для будучого розвитку сусїдних західних держав і народів, а саме наслїдком незвичайно швидкого зросту населення Росії, далекосяглих можливостей її господарського розвитку й безупинно-завойовницького духа сеї держави. Дехто з полїтиків сподїваєть ся, що царську імперію приневолить ся, по частинній побідї над нею в теперішнїй війнї, зупинити її природжені й до фаталїзму розвинені експанзійні змагання на заходї та звернути їх в иншім напрямі. Одначе милить ся той, хто так думає, й ся помилка не находить нїякого ствердження в полїтично-історичнім досвідї. Так само, як Франція, не зважаючи на те, що Нїмеччина улекшила їй колонїальні набутки в Африцї, не забула після 1871 р. на свої традиційні посягання по надренські землї, не задоволить ся й Росія в дальшій будучности задержаннєм тільки тих областей на заходї, які їй ще зостануть ся. Не видержує критики також сподїваннє, що по війнї оживе наново давнє російсько-анґлїйське супірництво. Що більше, треба сподївати ся, що поширена й поглиблена спільність інтересів між Росією й анґло-саксонським світом (а досвід наших днїв чейже оправдує гадку, що відновлена єдність сього світа вдержить ся також набудуче) візьме верх і що Росія продасть і пізнїйше свій невичерпаний людський матеріал за добре анґлїйсько-американське золото. Проти сеї небезпеки є тільки один успішний спосіб — полїтичний розклад російської держави на її природні складові части.
