Правда, проти засадничого скептицизму в людськім думанню тяжко бороти ся, але з ним не має нїчого спільного полїтика. Так само й ті круги, які бажали-б задержати при життю Росію незменшеною, що більше, навіть зміцненою, або хотїли-б спинити відродженнє того чи иншого поневоленого народу, та сї бажаня прикривають буцїм-то науковими сумнївами, можуть і надалї лишити ся скептиками. Одначе є також в дїйсности неупереджені, які чомусь не можуть збути ся закорінених і все ще з ріжних боків піддержуваних пересудів. В такими розмова не буде зайва.
Між арґументами, які висувають проти можливости й послїдовно проти корисности визволення України (неначе се мав би бути якийсь ідеалїстичний хрестоносний похід!), займає перше місце арґумент про одність російської церкви, якої то єдности буцїм-то не переможеш, та звязану з тим одність громадянсько-полїтичного й духово-культурного життя; вони буцїм-то так тїсно звязали Україну з Московщиною, що їх жадні нові кордони не розірвуть. Тимчасом ся думка се нїщо більше, як одна з багатьох конвенціональних „правд“, які опановують віддавна наш спосіб думання, але тепер під тягаром фактів розсипають ся у порох.
Передовсхм не треба спускати з уваги, що церковне життє — се тільки один бік українського питання. Українська нація посеред инших славянських народів се вислїд складного історичного розвитку. При тім заважували ріжнородні обставини та впливи, які то пособляли сьому розвиткові то спинювали його. Релїґія творила тільки частину їх і то не найважнїйшу.
Ті, що переконані про надзвичайну силу російської церкви, не знають загалом, здаєть ся, дїйсного характеру греко-православної церкви. Вони припускають у нїй ту саму одноцїльність, яку бачимо в римо-католицькій церкві. Тимчасом східна церква не могла нїколи піднести ся на таке, хочби приблизно анальоґічне становище. Вже від самого початку недоставало їй умов удержати свою незалежність супроти державної сили; та з хвилею, як східно-
