перників. А що „матїр городів руських“ зі свого боку бажала удержати неослабленою верховну владу в церковних справах навіть на півночи, показали ся в Московщинї вже в XII віцї сепаратистичні змагання до того, щоб московську церкву відорвати від Київа й долучити безпосередньо з Царгородом. Роздїл між північю й полуднем довершився-б був без сумнїву таким рабом і на церковнім полї, якби полїтичні відносини, котрі викликали сю прояву, не змінили ся-б були основно. Монгольський напад на Европу та слїдом за тим заснованнє могутньої татарської держави (у XIII в.) потягли за собою безпосереднє татарське пануваннє в Київі й посереднє у Москві. Наслїдком того не вдержав ся київський митрополичий престіл. Митрополити стояли перед рішеннєм шукати підпори або в галицько-володимирськім князївстві або в Московщинї. Не без впливу Татарів випало рішеннє в користь останньої; київський митрополит переселив ся при кінці XIII столїття у Московщину. Але він не хотів залишити своїх претенсій до українських земель і на далї задержав також давнїйший титул митрополита „всеї Руси“. Тому в відповідь на се засновано окрему українську митрополїю в Галичі, яка обіймала також Київ, і тим робом поставлено запору впливам нових московських митрополитів.
Правда, утвореннє литовської держави дало московській церкві нагоду поширити свій вплив також поза державні границї, на Литву, та сїй небезпецї зараджено тим способом, що по злуцї Литви з Польщею, котрій саме припала Галичина при кінцї XIV столїття, дотеперішню галицьку митрополїю заступила відновлена київська митрополїя (з початку XV віку), яка успішно заперечувала московському митрополитови прав до країв польсько-литовської держави. Коли московська церква по упадку Царгороду позбула ся всякої залежности від Византії (1458) і стала ся чисто-державною церквою, було у східній Европі, поза обсягом турецької держави, дві православні церкви: 1) українська національна церква, що обіймала всї землї литовської й польської дер-
