Центральне місце в сучасній біології належить, безперечно, науці про спадковість. Після марних спекуляцій минулого століття европейські та американські вчені взялися послідовно експериментувати. І от за останні кількадесять років зросла величезна гармонійна будівля, що за підвалину має недавнечко знову відкриті Менделеві закони. Утворилася колосальна література, сконцентрована почасти в цілій низці часописів, спеціяльно цим питанням присвячених. Де-далі стає важче вивчати всю проблему в її цілості. Отож і почала вона ділитися на низку часткових усе спеціяльніших проблем.
Що-правда, ці блискучі здобутки, гордощі не самого лиш природознавства, ба й узагалі світової науки XX в., належать, властиво, одній тільки частині науки про спадковість — питанню, як передаються батьківські ознаки нащадкам та який механізм отієї передачі. Друга, не менш важлива, частина науки про спадковість досліджує питання, як реалізується спадковий капітал — яким чином оспадковані форми здійснюються, як спадкові чинники, або гени, можуть подіяти на організацію дорослої особини, инакше кажучи, як виникають ті „ознаки“, що ними оперують селекціонери. Зроблено тут іще надто мало тому, може, що дослідникові доводиться перемагати не аби-які труднощі.
Чимало вже є праць, ба навіть цілих часописів присвячених „механіці розвитку“, отже-ж цієї основної проблеми не розвязано й досі. Будь що-будь, показні, надто за останніх часів, здобутки Шпеманової школи виразно кажуть дослідникові, кудою треба йти далі. Правда, шляхи, що тут позначаються, і досі не пощастило ясно звязати з досягненнями сучасної генетики.
Найцінніші спроби такий звязок установити зробили Геккер та Гольдшмідт. Геккер (1918) користується ембріологічною аналізою („феногенетика“). Гольдшмідт (1920/23) — експериментом. Обидва дослідники зробили висновок: кількість у явищі дуже багато важить для вияву певних ознак. Так, і Геккер і Гольдшмідт однаково пояснюють, чом
