Сказав так, клякнув коло мене, відвязав мені з шиї ланцюг і взяв мою голову в руки та притулив свою голову до моєї. О, мамо природо! Братя і сестри мої! Подумайте: людина, се могутнє єство, сей пан світу, каже мені, нужденному собаці »Мій друже« і просить мене пробачення! Як я почув його лице коло свого, як я глянув йому в очі, якесь безтямне, божевільне почуттє радости і щастя обхопило мене. Я все забув, усе панові простив і почав плакати зі зворушення, як яке маленьке песинятко та лизав мойому панові лице, очі, ніс і чоло, руки й ноги. Пан сам тримав мені миску з поживою та заохочував мене, щоб я все зїв. Я так і зробив, а мій пан каже до мене:
»Тепер побрикай собі трошки, але не забудь на ніч вернути до дому.«
Як я відходив, пан глянув на мене дуже уважно й бистро своїми очима. І тоді я відкрив виразно се, що непевним сумерком лежало на дні моєї свідомости, а саме: я пізнав, що причиною моєї вірности людині є не хліб чоловіка, не його пестощі, тільки якась таємна сила, котра проміннями бє з очей людини. Що се таке ся сила в людських очах, чи се який бог, чи діявол, чи небо, чи пекло, я сам не знаю. Але се якась страшна сила, перед якою я чую всю марність, нужденність свойого буття. Рівночасно почуваю, що не можу без тієї сили в очах мого пана ні думати ні радіти життю ні
