йому лице, руки її ноги з небесними розкошами. Але мій пан — навіть не поглянув на мене. Він тільки дивився далеко перед себе, в той бік, де стояла його хата й говорив навіть не до мене, лиш до себе самого: »Чи здорова моя жінка й мої діточки?« Тоді з великого жалю й болю моє серце так мені застукотіло, що нараз тьма заступила мені очі і я, здається, зімлів. Мій пан узяв мене на свої руки, заніс мене до буди, закликав до мене лікаря та сидів коло мене, пильнував мене й розпадався наді мною, як над своєю дитиною. І його діточки пильнували мене, годували мене, а одно, найменшеньке, що ледві перестало рачкувати, навіть заснуло в моїй буді коло мене і я його доглядав, як ока в голові.
Найбільше моє щастє тоді, коли мій пан дивиться на мене, а я на нього й коли я можу подивляти, тремтіти, думати й коритися перед сією могутньою силою, що горить у його очах. Найяснійший Царю! Найвищий Трибунале! Сестри і братя по матері природі! Ось вам моя сповідь. Хай буде, що хоче! Убийте мене, але я одно скажу: людина добра єсть. Уміраючи, я побачу очима моєї душі таємний блеск очей людини, почую її ласкаву руку на своїй голові й умру спокійно.«
