дах розкинутих і заблуканих душ одна душа ясніє!
|
|
Сонце, що вже незадовго мало сісти на верховіття пралісу, слухало з усміхом своїх дітей, котрі співали йому пісню вдячности й радости. Воно облило їх розкішно теплою повінню яскраво золотого проміння, яке простелилося самоцвітними пасмами по зеленій землі, заглядало в темні сплети й закутки тисячлітніх дерев, лягало відпочивати на кучеряве верховіття й дивилося враз із зеленню землі та з безкрайою блакиттю небес на темний праліс і на створіння в нім.
Затоплені в могутній золотій струї світла і пройняті всевладними почуваннями після відспівання гимну, стояли діти природи німі, зачаровані. Були похожі на якісь ясні, розвійні тіні, що ось ось розпливуться, як непевні видіння, у хвилях соняшного світла. Навіть сніжно білі коти робили вражіннє якихось небувалих, неземних істот. Вони дуже подобалися сонцю, яке відбивалося рясними жмутами проміння в їх очах, неначе приглядалося собі в них, як у дзеркалі. А один кіт, захоплений чарівною подобою своїх племінниць, мявкнув дуже чутливо ось як:
»Які гарні булиб людські жінки, якби вони мали вірну собачу душу та чудові котячі личенька!!«
