Я, слабенька соломка серед океану тьми, найшов на його розшалілих хвилях другу слабеньку билинку.
І впав я на коліна перед нею:
»Будь мені моїм другом, моїм світом, будь мені моїм єдиним Духом, котрий умер у мені й у всесвіті.«
І стала вона дружиною мені.
Але вона не бачила моєї душі, не плакала її сльозами, не раділа її радощам.
Вона була бездушним єством.
Мій важкий біль, мої небесні думи, моє творче слово вона брала на вагу золота.
І промінювала його на блискучі шати, щоб чарувати очі своїх коханців!
Ха! Ха! Ха —
Останні звуки його сміху здушилися в наглому й короткому хлипанню.
|
|
»Нема в мене дружини, немає друга. Умер у мені Бог, умерло все.
Стільки болю й розпуки я вже винести не годен.
Досить чуття, досить думки, досить дитячої мрії!
Все дим, піна, омана, безодня.
Роздерти, розірвати раз на все сю розятрену рану, що імя їй: свідомість.
Кінець.
Вічний супокій.
