дуже дивні, смішні млинки у повітрі й нагло бабевхнув з великим розгоном у калюжу край поляни та щез у мутній воді. По хвилі показався на поверхні води й перше його слово, яке вийшло з його водою захлисненого рота, було:
»Ти не кінь… ти шляхтич!«
Звірі думали, що кабан-шляхтич лишиться вже в калюжі, яка до його вдачі та до його життя найліпше підходила. Але вони забули, що кабансько-шляхецька натура дуже завзята. Кабан виповз із калюжі та знову приблизився до коня-Українця. Був тепер такий розярений, що всі слова, звернені до коня-Українця, здушилися йому в горлі, як зімнята бульба в макітрі. Несамовито дикими очима він позирав на Українця й був у силі говорити раз ураз тільки одно одніське кабанське слово: рох-рох!
Кінь-Українець не хотів уже більше занечищувати своїх уст кабансько-шляхецьким болотом. Він ужив супроти нахабного напасника на свою волю й на своє життє оружжа, властивого його вдачі. Обернувся до кабана-шляхтича задом і хвиргнув його обома кописами. Кабан-шляхтич ізнову зробив кілька млинків, але вже по землі та закачався знов у калюжу. В останнє вже з мутної води квікнув: »Ти не кінь… ти шляхтич«, опісля довший час тільки втомлено стогнав.
