В історії розвою української нації минулий рік 1906 має епохальне значіння: українське слово, сковане десятки літ нечуваними ні в якій культурній країні в Європі драконівськими законами, здобуло нарешті волю і для уряду не служить більше «опасним» і «вредним» за те тілько, що воно українське слово. Після указів 24 падолиста р. 1905 та 26 квітня р. 1906 український народ, нарівні з усіма иншими недержавними націями в Россії, має право на свою пресу, на вільний друк, книжок «без предварительной цензури», підлягаючи тим самим, хоч і суворим, законам, що й друковане слово инших націй... Здобуто теоретичну рівність перед законом, і це має велику силу: українське слово, що на нього в квітнику усяких мов в россійській державі звикли дивитися і чужі і свої «добрі люде» як на якесь нікому непотрібне зілля, на «плевелу», зрощену на штучному грунті для «услади» невеличкого гуртка «патріотів», з цього часу має змогу показати неправдивість чи зумисного, чи несвідомого над ним глузування, посмішок та легковаження, має змогу обняти усі галузі науки і письменства і, досягши поважаних наслідків, прокладати собі повагом шлях і до громадського життя, до уживання його в школі, в церкві, в суді та по всяких громадських і приватних інстітуціях. Такі перспективи вбачала українська інтелігенція на прикінці року 1905, почувши вільною себе од тих нут, якими так міцно спутана вона була в останні тридцяті, літ. Вбачалося їй, що пробуркане од довгого сну громадянство
