Сторінка:Украінська Муза (Випуск 11).pdf/10

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

1059

1060

Украінська муза


А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кушем.
 І вгледіли айстри, що вколо тюрма,
 І вгледіли айстри, що жити дарма,—
 Схилились і вмерли... І тут, мов на сміх,
 Засяяло сонце над трупами їх...



* * *

Пекло, здавалось, було в ту годину...
Грім божевільний стогнав і ревів,
Блискавок стріли літали без впину,
Весь небозвід то палав, то чорнів.
Буря пройшла, і я з жахом питаю:
Що-ж то зробилось з коханого краю?
Певно руїну та буря зробила?..
Кажуть: „Вербу десь розбиту добила“.
Думко! коли і тебе виливав
В слово холоднеє, в пісню свою.
Пекло таке ж я в душі своїй маю —
Спалює всю воно душу мою...
Думко! остужена словом людським,—
Пісне! що зробиш ти в краї моїм?
Може й ти вдариш в вербу недобиту,
В ту, що жила, не радіючи світу?!



* * *

В болотах жаби рай знайшли
І там плодились І згнивали,
А десь над ними клекотали
В повітрі чистому орли.
І туркіт жаб, і смрад гнилий
До їх добою піднімались,
І до болот орли спускались,
І виливали гнів палкий.
Та жаби, всі в сітках турбот,
На клект орлячий не вважали,
Жили, плодились і згнивали
В багні смердячому болот.
І повні скорбного чуття.
Орли за хмарами літали
І ситих жаб уже не звали
З болот до вищого життя.



Искра.

Вона б ще жевріти могла,
Та більше жевріть не схотіла,—
Ураз всю міць свою взяла,
Всю ніч осяяла і — стліла...
 Погасла искронька мала.
 Рожеве світло більш не ллється...
 І жалко сяйва і тепла,
 І ніч темнішою здається...
Дарма! лишивсь од тебе слід...
Забьє бенкет колись горою,
І на йому згадає світ
Про ніч, осяяну тобою!



* * *

 Ой, не сійтесь, сніги, ой, не сійтесь, рясні,
Не губіть ви останньої слави:
Гріє здалека землю усмішка весни,
Пробиваються проліски, трави.
 Не злякать вам нікого, холодні сніги.
Бо ростопе вас сонце блискуче,
І нечуваний сміх залуна навкруги,
Як тікати ви будете в кручі.
 Ой, не сійтесь, сніги, ой, не сійтесь, рясні,
Згиньте в темній безодні на віки!
Хоча пізно, а все ж діждемось ми весни,—
Свята волі, і світла, і втіхи.



Конвалія.

Очі роскрила конвалія біла,
І в дивуванні застигла, зомліла...
Бо біля неї не трави шептались,