Сторінка:Украінська Муза (Випуск 11).pdf/11

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

1061

1062

Олесь


Бо по-над нею не віти гойдались —
Мовчки кімната пустельна сіріла…
 „Де ж тії пестощі вітру летючого,
 Де ж тії квітоньки гаю пахучого,
 Де ж тії ночі сріблясті, блакитні,
 Де ж тії ранки рожеві, привітні,
 Де ж тії усміхи сонця блискучого?!“
О, не одна, ти не в рідній оселі,
Квітко! — Прокинувсь і я у пустелі!
Марив: мене окружатимуть люди, —
Глянув — чорніють, сіріють усюди
Ворони, змії, та з каменю скелі.

 

 


Сміються, плачуть соловьї
І бьють піснями в груди:
„Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
 Ти не дивись, що буде там,
 Чи забуття, чи зрада:
 Весна іде назустріч вам,
 Весна в цей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмень власної душі
Улий в шумляче море.
 Лови летючу мить життя,
 Чаруйсь, хмілій, впивайся
 І серед мрій, і забуття
 В роскошах закохайся.
Поглянь: уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
 Одбились зорі у воді,
 Летять до хмар тумани…
 Тут ллються пахощі густі,
 Там гнуться верби пьяні.
Як искра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! життя — єдина мить,
Для смерти ж — вічність ціла.
 Чому ж стоїш без руху ти,
 Коли весь світ співає?
 Налагодь струни золоті, —
 Бенкет весна справляє —
І сміло йди під дзвін чарок
З огнем, з піснями в гості,
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млости.
 Загине все без вороття:
 Що візьме час, що люди,
 Погасне в серці багаття,
 І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас боги скупі,
Над нас глухі й нечулі…“

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
 Сміються, плачуть соловьї

 І бьють піснями в груди:
 „Цілуй, цілуй, цілуй її:
 Знов молодість не буде“.

 

 

Хвиля.



Там, де верби хилють віти,
Там де лози струнко гнуться,
Там, на озері роскішнім,
Хвиля срібная жила.
 Вранці кучерями гралась,
 В чисте озеро дивилась
 І у затишку під листям
 Колихалась на йому.
Гасне день, злітає вечір,
Вечір озеро цілує,
Кута землю в темні шати
І тумани розстила.
 Срібний місяць випливає,
 Місяць озеро цілує,
 Хвилю промінем лоскоче,
 Щоб розбуркати од сну.
Хвиля очі роскриває,
Потягається, зітхає,
Млосно дивиться на місяць,
Усміхається йому.