Сторінка:Украінська Муза (Випуск 11).pdf/20

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

1079

1080

Украінська муза


О, чом тюрма тісних домів
Миліша їм, ніж шир степів?
Невже ж сирий, цвілий куток
Миліший пахощів квіток?!
 Хіба для того кровью мивсь
 І сотні літ уперто бивсь
 За Волю-Сонце людський рід,
 Щоб ліз у тюрми його плід?!
І вже не йду — біжу, несусь
І з жахом клятого дивлюсь,
І скрізь на велетнях-домах
Я бачу гніт і кров, і жах...
 І скрізь: вперед, убік, назад
 Снують шумні рої дівчат:
 Несуть на торг хвилини чар — 
 Створінь Землі високий дар...
І батько, й брат купують їх,
І діти з ними йдуть на гріх,
І все в роспусти чад злилось,
І божевіллям понялось...
 І рветься стогін із грудей:
 Нема людей! нема людей!..
 Нема людей — самі дома...
 Самі дома — людей нема...



Горе.

Під вікном гучно вітер стогнав,
На вікні каганець догоряв,
Тіні хмурі стояли в кутках,
І у хаті повис німий жах.
 Серед хати колиска висить,
 Моя крихотка мовчки лежить,
 Тихо пальчик маленький свій ссе
 І байдуже їй все і про все.
Жовта, мов воскова машкара,
Моя пара на ліжку вмира,
Догоря її погляд мутний — 
Подорожнього погляд чужий.
 Ми не довго із нею жили,
 Та багато тернами пройшли,
 Лиш надія, що прийде наш час,
 І вела, і голубила нас.
Та багато тернами шпичок,
Там ніхто не стругав стежечок:
Терен рвав нас, лилася з нас кров,
Час покою ж не йшов і не йшов.
 Хоч крові в нас багато було,
 Та не вічне ії джерело,
 І струмок, звідки била вона,
 Перервався і висох до дна.
І сю ніч, коли осінь гула,
З каганцем воювалася мла,
Вона міцно мене обняла,
На колиску очима звела.
 Поцілунок, мов присок, палкий
 На руці положила моїй,
 Німо стіни очима пройшла
 І... у хату набилася мла...
Під вікном гучно вітер стогнав,
Поцілунок ще в хаті лунав,
А вона вже лежала в труні,
Залишаючи горе міні...



Сонце.

Сонце просто в мою хату
 Затесалося,
Дротом-злотом по кімнаті
 Поснувалося;
Янтарями по підлозі
 Розсипається,
Огнем-промінем по стінах
 Одбивається.
У промінні пил легенький
 Тихо крутиться,
І здається, мов проміння
 Все ворушиться.
І здасться, ніби Сонце
 Тихо грається,
І кімнатка, мов коханка,
 Усміхається.
Моя вбога, темна хата
 Одинокого
Повна світу, повна гомону широкого!
Груди духом, тіло рухом
 Набіраються,
Співи щастя, співи бою
 Вириваються.