Сторінка:Украінська Муза (Випуск 12).pdf/27

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка ще не вичитана

23

1221 Дум и т рашко 1222 Либонь Із городи Золотоноші Стояв кватерою якійсь панок, І тим, що мати на панка дивилась, Дочка в неї, як панна, уродились. 1 тим мабуть, Маринка не любила Нікого а простих сільских мужиків, На вечорниці, кажуть, не ходила, А все поглядувала на панків, І заміж по закону хоч пішла, Та в чоловіком довго не жила; Бо голова, що оам любив Марину, У прошлий рік, як був набор в селі, То чоловіку обголив чуприну І записав його у москалі; Марина ж з иатерью жила одною НІ молодицею, а ні вдовою. Оттак собі Марина поживала Одна любонь уже Із цілий рік І думала вона собі, й гадала, Чи вернеться до неї чоловік? І що уже гріха таїть,—хотіла. Щоб смерть його в стрижені! зустріла. Коли б то,—думала,—од чоловіка Господь мене скоріш ослобонив, Не тратила б одна я марно віку, Ще й пан мене якийсь би полюбив; А треба знать, лцо Сельківського пана Давно вона у серденьку кохала. І правда, що панок той був гарненький Зостався він у матері один; Був не жонатий ще І молоденький 1 жив, мовляв, як справжній господин: І панночок було таки кохає, І на мужичок гарних поглядає Ой, не любн того панка, Марино! Тебе лукавий, може, підуща, Щоб не була тобі лиха година, Бо біс панам хрестян занапаща; Так серденько Марині говорило, Марина ж пана все таки любила. Було заходиться вона уранці Прибрать у хаті і в печі топить, То іздаеться їй, немов на лавці 1 коханий той панок сидить; Було Марина вже І ляже спати, А пан таки, немов, сидить у хаті. А раз, немов, той пан до неї каже: —Маринко, душко, серденько моє. Гляди вночі, як мати спати ляже, Впусти до себе в хижу ти мене; Прийду до тебе, галочко, впівиочі Поцілувать тебе у ясні очі. Настала ніч, лягли всі люди спати. Щоб трохи од трудів своїх спочить, Лягла й Маринчина у ліжко мати, Тільки Маринка ще одна не спить; Та як і спать?—Щось серце дуже тьохка. Ох, цитьте!—хтось в вікно немов торохка. —На силу я тебе діждалась, милий,— Подумала Марина, і в вікно Поглянула.—аж місяць а за могили Присвічує,—і видно, що панок Стоїть коло дверей. От одчинила Вона їх, І коханого впустила. Що там було, і як вони кохались, Проте бодай його не знати нам, В гріху, як у багні, вони купались, І ніжились, як подоба панам, А півень кукуріку, як зіпав, Тоді мерщій од не! він втікав. Оттак ходив либонь щось літо ціле До нашої Марини той панок, І стукавсь впівиочі до неї сміло, Немов москаль з походу у шинок., Ну що ж, чи справжній то приходив пан —ОЙ, ні! то змій до неї прилітав. Ось слухайте!—йшло з вечерниць пізненько Дівок і парубків чимало пар, Були вони, як водиться, пьяненкі, Аж дивляться—немов горить пожар. То з яру, що у Сільківцях темнів, Огнений змій в Драбівці полетів. І всі баби в Драбівцях говорили, Що бачили, як через довгий плав Літав той змій до нашої Марини, Бо коло хат її як раз сідав; І стала вже Маринйна і мати За змієм і дочкою підглядати. От раз і чує—рипнувсь хтось у сіни, Вона скоріш із ліжка устає, Т слуха—мов би єсть хто у Марини. Хто ж, як не змій?—скоріше дістає ОідШіесІ Ьу

Соо^іе